Спогади жінок-ветеранів з книги Світлани Алексієвич.

“Їхали багато доби… Вийшли з дівчатками на якійсь станції з відром, щоб води набрати. Озирнулися і ахнули: один за одним йшли склади, і там одні дівчата. Співають. Махають нам – хто косинками, хто пілотками. Стало зрозуміло: мужиків не вистачає, вони полягли в землю. Або в полоні. Тепер ми замість них… Мама написала мені молитву. Я поклала її в медальйон. Може, й допомогло – я повернулася додому. Я перед боєм медальйон цілувала…”

***

“Один раз вночі розвідку боєм на ділянці нашого полку вела ціла рота. До світанку вона відійшла, а з нейтральної смуги почувся стогін. Залишився поранений. “Не ходи, уб’ють, – не пускали мене бійці, – бачиш, вже світає”. Не послухалася, поповзла. Знайшла пораненого, тягла його вісім годин, прив’язавши ременем за руку. Притягала живого. Командир дізнався, оголосив зопалу п’ять діб арешту за самовільну відсутність. А заступник командира полку відреагував по-іншому: “Заслуговує нагороди”. У дев’ятнадцять років у мене була медаль “За відвагу”. У дев’ятнадцять років посивіла. У дев’ятнадцять років в останньому бою були прострелені обидва легенів, друга куля пройшла між двох хребців. Паралізувало ноги… І мене вважали вбитою… В дев’ятнадцять років… У мене внучка зараз така. Дивлюся на неї – і не вірю. Дитя!”

У войны не женское лицо, часть 1

“У мене було нічне чергування… Зайшла в палату тяжкопоранених. Лежить капітан… Лікарі попередили мене перед чергуванням, що вночі він помре… Не дотягне до ранку… Питаю його: “Ну, як? Чим тобі допомогти?” Ніколи не забуду… Він раптом посміхнувся, така світла усмішка на змученому обличчі: “Розстебни халат… Покажи мені свої груди… Я давно не бачив дружину…” Мені стало соромно, що я щось там йому відповідала. Пішла і повернулася через годину. Він лежить мертвий. І та усмішка у нього на обличчі…”

***

“І коли він з’явився втретє, це ж одна мить з’явиться, то сховається, – я вирішила стріляти. Зважилася, і раптом така думка промайнула: це ж людина, хоч він ворог, а людина, і у мене як-то почали тремтіти руки, по всьому тілу пішла тремтіння, озноб. Якийсь страх… До мене іноді уві сні і зараз повертається це відчуття… Після фанерних мішеней стріляти в живої людини було важко. Я його бачу в оптичний приціл, добре бачу. Як ніби він близько… І всередині у мене щось противиться… щось не дає, не можу зважитися. Але я взяла себе в руки, натиснула на спусковий гачок… Не відразу у нас вийшло. Не жіноча це справа – ненавидіти і вбивати. Не наше… Треба було себе переконувати. Вмовляти…”

У войны не женское лицо, часть 1

“І дівчата рвалися на фронт добровільно, а боягуз сам воювати не піде. Це були сміливі, незвичайні дівчата. Є статистика: втрати серед медиків переднього краю займали друге місце після втрат у стрілецьких батальйонів. У піхоті. Що таке, наприклад, витягнути пораненого з поля бою? Я вам зараз розповім… Ми піднялися в атаку, а нас давай косити з кулемета. І батальйону не стало. Всі лежали. Вони не були всі вбиті, багато поранених. Німці б’ють, вогню не припиняють. Зовсім несподівано для всіх з траншеї вискакує спочатку одна дівчина, потім друга, третя… Вони стали перев’язувати і відтягати поранених, навіть німці на якийсь час оніміли від подиву. До години десятої вечора всі дівчата були важко поранені, а кожна врятувала максимум два-три людини. Нагороджували їх скупо, на початку війни нагородами не розкидалися. Витягнути пораненого треба було разом з його особистою зброєю. Перше питання в медсанбаті: де зброя? На початку війни його не вистачало. Гвинтівку, автомат, кулемет – це теж треба було тягнути. У сорок першому був виданий наказ номер двісті вісімдесят один про представлення до нагородження за порятунок життя солдатів: за п’ятнадцять тяжкопоранених, винесених з поля бою разом з особистою зброєю – медаль “За бойові заслуги”, ” за порятунок двадцяти п’яти осіб – орден Червоної Зірки, за порятунок сорока – орден Червоного Прапора, за порятунок вісімдесяти – орден Леніна. А я вам описав, що означало врятувати в бою хоча б одного… З-під куль…”

У войны не женское лицо, часть 1

* * *
“Що в наших душах творилося, таких людей, якими ми були тоді, напевно, більше ніколи не буде. Ніколи! Таких наївних і таких щирих. З такою вірою! Коли прапор отримав наш командир полку і дав команду: “Полк, під прапор! На коліна!”, всі ми відчули себе щасливими. Стоїмо і плачем, у кожній сльози на очах. Ви зараз не повірите, у мене від цього потрясіння весь мій організм напружився, моя хвороба, а я захворіла “курячою сліпотою”, це в мене від недоїдання, від нервового перевтоми сталося, так от, моя куряча сліпота пройшла. Розумієте, я на другий день була здорова, я одужала, ось через таке потрясіння всієї душі…”

* * *

“Мене шаленою хвилею відкинуло до цегляної стіни. Втратила свідомість… Коли прийшла в себе, був уже вечір. Підняла голову, спробувала стиснути пальці – начебто рухаються, ледве-ледве продерла ліве око і пішла у відділення, вся в крові. В коридорі зустрічаю нашу старшу сестру, вона не впізнала мене, запитала: “Хто ви? Звідки?” Підійшла ближче, ахнула і каже: “Де тебе так довго носило, Ксеня? Поранені голодні, а тебе немає”. Швидко перев’язали голову, ліву руку вище ліктя, і я пішла отримувати вечерю. В очах темніло, піт лився градом. Стала роздавати вечерю, впала. Привели до тями, і тільки чути: “Швидше! Швидше!” І знову – “Швидше! Швидше!” Через кілька днів у мене ще брали для тяжкопоранених кров”.

* * *

“Ми ж зовсім молоденькі на фронт пішли. Дівчатка. Я за війну навіть підросла. Мама вдома поміряла… Я підросла на десять сантиметрів…”

У войны не женское лицо, часть 1

* * *

“Організували курси медсестер, і батько відвів нас з сестрою туди. Мені п’ятнадцять років, а сестрі – чотирнадцять. Він говорив: “Це все, що я можу віддати для перемоги. Моїх дівчат…” Іншої думки тоді не було. Через рік я потрапила на фронт…”

* * *

“У нашої матері не було синів… А коли Сталінград був обложений, добровільно пішли на фронт. Всі разом. Вся сім’я: мама і п’ять дочок, а батько до цього часу вже воював…”

* * *

“Мене мобілізували, я була лікар. Я поїхала з почуттям обов’язку. А мій тато був щасливий, що дочка на фронті. Захищає Батьківщину. Тато йшов у військкомат рано вранці. Він йшов отримувати мій атестат і йшов рано вранці спеціально, щоб всі в селі бачили, що дочка у нього на фронті…”

* * *

“Пам’ятаю, відпустили мене на звільнення. Перш ніж піти до тітки, я зайшла в магазин. До війни страшно любила цукерки. Кажу:
– Дайте мені цукерок.
Продавщиця дивиться на мене, як на божевільну. Я не розуміла: що таке картки, що таке – блокада? Всі люди в черзі повернулися до мене, а у мене гвинтівка більше, ніж я. Коли нам їх видали, я подивилася і думаю: “Коли я доросту до цієї гвинтівки?” І всі раптом стали просити, вся чергу:
– Дайте їй цукерок. Виріжте у нас талони.
І мені дали”.