Спогади жінок-ветеранів з книги Світлани Алексієвич.
“І у мене вперше в житті сталося… Наше… Жіноче… Побачила я у себе кров, як закричу:
– Мене поранило…
У розвідці з нами був фельдшер, вже літній чоловік. Він до мене:
– Куди поранило?
– Не знаю куди… Але кров…
Мені він, як батько, все розповів… Я ходила в розвідку після війни років п’ятнадцять. Кожну ніч. Та сни такі: у мене автомат відмовив, то нас оточили. Прокидаєшся – зуби скриплять. Згадуєш – де ти? Там чи тут?”
* * *
“Я їхала на фронт материалисткой. Атеїсткою. Хорошою радянської школяркою поїхала, яку добре вчили. А там… Там я почала молитися… Я завжди молилася перед боєм, читала свої молитви. Слова прості… Мої слова… Сенс один, щоб я повернулася до мами і тата. Справжніх молитов я не знала, і не читала Біблію. Ніхто не бачив, як я молилася. Я – таємно. Крадькома молилася. Обережно. Тому що… Ми були тоді інші, тоді жили інші люди. Ви розумієте?”
* * *
“Форми на нас не можна було запастися: завжди в крові. Мій перший поранений – старший лейтенант Бєлов, мій останній поранений – Сергій Петрович Трофімов, сержант мінометного взводу. У сімдесятому році він приїздив до мене в гості, і дочкам я показала його поранену голову, на якій і зараз великий шрам. Всього з-під вогню я винесла чотириста вісімдесят одного пораненого. Хтось із журналістів підрахував: цілий стрілецький батальйон… Тягали на собі чоловіків, у два-три рази важче нас. А поранені вони ще важче. Його самого тягнеш і його зброю, а на ньому ще шинель, чоботи. Взвалишь на себе вісімдесят кілограмів і тягнеш. Скинеш… Йдеш за наступним, і знову сімдесят-вісімдесят кілограмів… І так разів п’ять-шість за одну атаку. А в тобі самій сорок вісім кілограмів – балетний вагу. Зараз вже не віриться…”
* * *
“Я потім стала командиром відділення. Всі відділення з молодих хлопчаків. Ми цілий день на катері. Катер невеликий, там немає ніяких гальюнів. Хлопцям за необхідності можна через борт, і все. Ну, а як мені? Пару раз я до того дотерпелась, що стрибнула прямо за борт і плаваю. Вони кричать: “Старшина за бортом!” Витягнуть. Ось така елементарна дрібниця… Але яка це дрібниця? Я потім лікувалася…
* * *
“Повернулася з війни сива. Двадцять один рік, а я вся біленька. У мене важке поранення було, контузія, я погано чула на одне вухо. Мама мене зустріла словами: “Я вірила, що ти прийдеш. Я молилася за тебе день і ніч”. Брат на фронті загинув. Вона плакала: “Однаково тепер – народжуй дівчаток або хлопчиків”.
* * *
“А я інше скажу… найстрашніше для мене на війні – носити чоловічі труси. Ось це було страшно. І це мені якось… Я не висловлюсь… Ну, по-перше, дуже негарно… Ти на війні, збираєшся померти за Батьківщину, а на тобі чоловічі труси. Загалом, ти виглядаєш смішно. Безглуздо. Чоловічі труси тоді носили довгі. Широкі. Шили з сатину. Десять дівчаток у нашій землянці, і всі вони в чоловічих трусах. О, Боже мій! Взимку і влітку. Чотири роки… Перейшли радянський кордон… Добивали, як говорив на політзаняттях наш комісар, звіра в його власній барлозі. Біля першої польської села нас переодягли, видали нове обмундирування і… І! І! І! Привезли в перший раз жіночі труси і бюстгальтери. За всю війну в перший раз. Ха-а-а… Ну, зрозуміло… Ми побачили нормальне жіноче білизна… Чому не смієшся? Плачеш… Ну, чому?”
* * *
“Замаскувалися. Сидимо. Чекаємо ночі, щоб все-таки зробити спробу прорватися. І лейтенант Міша Т., комбат був поранений, і він виконував обов’язки комбата, років йому було двадцять, став згадувати, як він любив танцювати, грати на гітарі. Потім запитує:
– Ти хоч пробувала?
– Чого? Що пробувала? – А їсти хотілося страшно.
– Не чого, а кого… Бабу!
А до війни тістечка такі були. З такою назвою.
– Не-е-ет…
– І я теж ще не пробував. Ось помреш і не дізнаєшся, що таке любов… Вб’ють нас вночі…
– Та пішов ти, дурень! – До мене дійшло, про що він.
Вмирали за життя, ще не знаючи, що таке життя. Про все ще тільки в книжках читали. Я кіно про любов любила…”
* * *
“Вона затулила від осколка міни коханої людини. Осколки летять – це якісь частки секунди… Як вона встигла? Вона врятувала лейтенанта Петю Бойчевского, вона його любила. І він залишився жити. Через тридцять років Петя Бойчевский приїхав з Краснодара і знайшов мене на нашій фронтовий зустрічі, і все це мені розповів. Ми з’їздили з ним у Борисов і розшукали ту поляну, де Тоня загинула. Він взяв землю з її могили… Ніс і цілував… нас Було п’ять, конаковских дівчат… А одна я повернулася до мами…”
